Парковая культура

Паркова культура

Художня культура 11 клас (Тема 9)

Парк – це спеціальна обмежена територія(природна чи штучна)

виокремлена переважно з метою відпочинку. Слова “парк” та “сад” побутують нарівні, тому широко використовуються словосполучення “садово-паркове мистецтво”.

Принципи планування так званих французьких регулярних парків розробив

видатний паркобудівник Андре Ленотр (1613-1700).

Парк версальського типу своїми прямолінійними доріжками і фігурними

формами чагарників підкреслював абсолютний контроль людини над природою.

На час смерті Короля-Сонце тут мешкало біля 30000 чоловік і,

збільшуючись за часів усіх наступних королів, населення досягло 50 000 чоловік напередодні Революції.

До 1678 року, коли Людовик XIV перенести сюди двір, Версаль був невеличким селищем із багатими на дичину навколишніми лісами.

Регулярний парк Версаль – один з найбільших та найвидатніших у Європі

Також там розташовано кілька невеликих палацоподібних будівель(зокрема, Малий і Великий Тріанони).

План Версальського міста став прототипом для будівництва Вашингтона

Сходи від Великого Тріанона через зелену смугу Королівської алеї ведуть до басейну Аполлона

Природні парки Великої Британії

Пейзажний англійський парк – напрям в садово-парковому мистецтві, що

склався у XVIII ст. в Англії на контрасті з бароковим, регулярним парком у “французькому стилі” Андре Ленотра.

Острівна відокремленість Англії сприяла появі місцевих законів

планування садів.

Великі сади на зразок Версалю розташовувались лише поблизу королівських замків

У планування садів Англії часто вводили різні лабіринти

У пейзажних садах Британії не відмовляються від будівництва окремих

павільонів, мостів, штучних ставків.

Він значно дешевший, ніж французький, не потребує садівників і копіює форми навколишнього краєвиду

Майстри та парки

Перші майстри англійського садуу своїй творчості зазнали впливу пейзажів Пуссена і Лоррена, що зображували ідеалізовані картини природної гармонії

Вільям Кент (1685-1748) – англійський ландшафтний архітектор

Автор грандіозного регулярного парку Англії – Стоу (у Букінгемпширі)

Щоб надати парку руху і драматичності, Кент оздобив його альтанками,

алеями, каскадами, низькими огорожами, траншеями.

За проектами Чарльза Бріджмена переплановано королівські сади у

Віндзорі.

та Кенсінгтоні. Майстер значну увагу приділяв елементу раптовості та сюрпризу. Відвідувач рідко міг передбачити, що чекає на нього за черговим поворотом алеї

Ланселот Браун

Для майстра характерні спрощення структури парку завдяки відмові від геометричних ліній алей

У садах Брауна рясніють штучні канали, замасковіні під зарослі

очеретом річечки.

Чатсворт-хаус (Дербішир, 1761 р)

Один з основних королівських парків Лондона – Рідженс-парк

У давнину на його місці були мисливські угіддя Генріха VIII. Із включенням цих територій до міста у 1810-1820-ті роки тут було розбито парк за проектом Джона Неша

Гайд-парк – улюблене місце відпочинку лондонців

Це місце проведення всіляких заходів, урочистостей

До принад парку належить озеро Серпентайн, у якому дорзволено купатись

Та однойменна галерея

Заміська резиденція Чарльза Сеймура, 6-го герцога Самерсета, яка

розташована у Петворт-хаусі, побудована у 1688 році.

На території парку –водоспади, оранжереї з диво-рослинами

Чатсворт-хаус – один з найпишніших “будинків-скарбниць” Англії, головна резиденція герцогів Девонширських

Духовне явище японського ландшафтного саду

Японський сад (“іхон тей`ен” або “вафу тей`ен”) – різновид саду,

принципи організації якого були розроблені у Японії протягом 8-18 ст.

Японський сад – це тонка філософія

Він символізує досконалий світ земної природи. Його головне призначення – навчити людину бачити красу у простому, повсякденному.

У центрі уваги японського саду опиняються пісок, галька, карликові

рослини, сухі струмки, камені.

Пейзаж саду формується за допомогою дерев, кущів, бамбука, квітів,

моху; розташовані кам`яні ліхтарі, альтанки чи чайні будиночки.

Особливості японських садів

Камерність – закритість від зовнішнього світу. Дверцята і огорожі глибоко символічні

Камені – “кістяк” саду

Зазвичай їх розміщують триадами, викладають скульптури, розташовують доріжками або містками. Правильно створений сад викликає почуття давності й вічності.

Вода – обов`язковий елемент, використовується у формі природних водойм

ставків, водоспадів, струмків, але у жодному разі не фонтану.

Рослини після каменів відіграють другорядну роль, але є невід`ємною

складовою.

Сад каменів – культурно-естетичний японський витвір, що з`вився в

період Муроматі (1336-1573).

Розташування і композиція каменів у групах підпорядковані певним правилам. Їх викладають по три, відповідно до буддійської триади.

На поверхні саду за допомогою граблів роблять борозенки, що

розташовані вздовж довгої сторони саду, і створюють кола навколо каміння.

У якій точці не стояв спостерігач, він завжди побачить таку саму кількість каменів. Функціонально такі сади призначені для медитації, усамітнення.Дехто вважає, що сад каменів символізує боротьбу хаосу і порядку, де чіткі ряди гравію – порядок, а групи каменів - хаос

Ікебана – мистецтво складання букета

Перекладається як “Життя квітів”.Це філософія єдності людини та природи.

У Середньовіччі оселю прикрашали квітами без підставок і ваз, тому в

цей час ікебана була відома як “мамехана” (“виставлені квіти”). У 17 ст.,з поширенням моди на все китайське, назву змінили на китайський лад – “рікка”.

З 18 ст

японці почали прикрашати домівки квітами, виставляючи їх у вазах. Так було започатковано новий стиль, у якому букет символізував єдність Неба, Землі й Людини.

Філософія ікебани – принцип “сабі-вабі” (“краса простоти”) – поєднання

природного матеріалу ( квітів, гілок, листя, трав, коріння) із витворами декоративно-прикладного мистецтва (вазами та інш.).

Різновиди ікебани

“Ікенобо” – до 17 ст. Школа посіла панівну позицію в галузі квіткового мистецтва

Стиль “нагеіре” відбиває природний ріст рослин, квіти стоять у вазі

невимушено, не стиснуті правилами.

“Тябана” – ікебана однієї квітки, неодмінно супроводжує чайну

церемонію.

Чайна церемонія

Чайна церемонія ( з яп

“тя-но ю”) – ретуалізована форма спільного чаювання, що виникла у Середньовіччі у Японії.

Започаткував ритуал чернець Дайо (1236-1308)

Століттям пізніше мистецтву навчається Мурата, який дотримувався ідеї “вабі”(простоти) та об`єднав 4 основних принципи чайної церемонії: гармонію, шанобливість, чистоту, тишу.

Дзео Такено (1502-1555) почав використовувати для церемонії спеціальну

будівлю – чайний будиночок (“тясіцу”), якому було надано вигляд селянської хати.

Пізнише до будиночка додались сад та кам`яна доріжка

Церемонія стала більш формальною: дії учасників стали послідовними, теми бесід – чітко обмежені. Церемонія з колективного чаювання перетворилася на міні-виставу.

Різновиди церемонії

Нічна – проводиться при світлі місяца. Гості збираються перед північчю. Завершуеється не пізнише ніж о 04:00. Особливість : порошковий чай готується безпосередньо під час церемонії

На сході сонця

Починається о 03:00-04:00 ранку і триває до 06:00 ранку.

Ранкова

Проводиться зазвичай у сезон спекотної погоди, починається о 06:00 ранку.

Післяобідня

Починається о 13:00.

Вечірня

Починається о 18:00.

Зазвичай у чайний будиночок можна увійти через ворота, які відчиняють,

щоб не турбувати господаря, зайнятого підготовкою.

Підготовка до церемонії

Гості збираються разом у кімнаті,де їм подають гарячу воду, щоб створити загальний настрій Гості вирушають садом до будиночка по кам`яній доріжці – символ очищення від суєти У будиночка гостей зустрічає господарь, який веде їх до кам`яного колодязя, де здійснюється обряд омовіння – символ тілесної і духовної чистоти Вхід у будиночок низький і вузький – символ остаточного виходу за межі буденного світу. Людина, яка входить, повинна вклонитися, бо вхід незручний – символ рівноправності учасників церемонії Взуття гості залишають на порозі